Тернопільський енцеклопедичний словник згадує 1410 рік, як дату побудови храму. Церква не одного разу перебудовувалася та реставрувалася. На одвірку дверей зберігся запис про те, що церкву збудував (напевно реставрував) майстер Василь Болюх в 1728 році. Особливістю храму є те, що його складено з дубових брусів які не різали, а кололи, що сприяє збереженню деревини дуже довгий час. 

Відома церква і тим, що під час проживання сім'ї Лепких у селах Поручин, Біще і Жуків, парохом церкви був Сильвестер Лепкий, батько Миколи, Богдана та Лева Лепких. У церковній метричній книзі збереглися записи зроблені рукою отця Сильвестра. А найстарші метричні записи датовані XVIII століттям. На початку XXI століття церква знову піддалася реставрації, після якої вона стала мало схожою на дерев’яну. На фото (2011рік) про дерево нагадують лише кінці брусів які визирають на кутах храму, та дерев’яна дзвіниця, що стоїть неподалік. Всі стіни оббиті рейками. Дах та піддашшя храму заковані у нову бляху. Збережена лише первісна форма церкви. Церква належить Українській православній громаді Київського Патріархату.

Ось що пише «Історично-мемуарний збірник» про храм у Поручині.

«….Давно це мусіло бути - дуже давно, коли село Поручин збудувало свою церкву. Побудована вона в так званому "Ліску", повище села, на південь - під Лисою Горою. Ця церква стоїть до сьогодні, побудована у старому стилі дерев'яних церков з грубезних дубових брусків нерізаних, а колених. Коли громадяни села, хотіли вибудувати на тому самому місці нову муровану церкву і почали вже стару розбирати, прийшло розпорядження з львівської консисторії, перестати розбирання старої церкви, бо вона має залишитися як історична пам'ятка. І так вона остала до сьогодні. В селі переказували, що цю церкву мали побудувати дві родини, а то родини Болюхів і Масних. Зате іконостас мала збудувати родина Ковбів, бо на відворогній стороні, можна було відчитати напис - "Ковба". До старих родів в Поручині належали роди; Болюхи, Масні, Бойчуки, Кирикучки. Мотурняки, Стельмахи, Бучки, Огнисті, Стеці, Нечипори, Просєнки, Лещишини, Святі, Лісницькі і Басари. Само село на 95 відсотків українське. Лише кілька родин було польських та жидівських…»